Вы здесь

03.09 - 80 років від дня народження В. І. Ковальчука (1936-2003), працівника сільського господарства, лауреата Державної премії СРСР (1978)

Окремі видання

 

Скифская проблема глазами автора / В. Ю. Мурзин. – К. : [Видавець Олег Філюк], 2014. – 120 с. : фото, іл., карти.

"Скифский рассказ Геродота" с сопроводительными статьями В. Ю. Мурзина : монография / В. Ю. Мурзин. – К. : Центр учебной лит., 2013. – 244 с.

Об археологии с улыбкой : [монография] / В. Ю. Мурзин ; Вячеслав Мурзин. – К. : Центр учеб. л-ры, 2013. – 224 с. : ил.

Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса / В. Ю. Мурзин ; АН УСССР, Ин-т археологии. – К. : Наук. думка, 1990. – 86, [2] с. : ил. – (Археология).

Скифская архаика Северного Причерноморья / В. Ю. Мурзин. – К. : Наук. думка, 1984. – 134 с. : ил. – (Археология).

 

Книги, видані в співавторстві

 

Скифы: Предания и легенды о народах Северного Причерноморья, рассказанные первым историком Геродотом, и краткий их комментарий / В. Ю. Мурзин, С. В. Петков ; Класич. приват. ун-т. – Запорожье : [КПУ], 2012. – 148 с.

Скіфські воїни / В. Ю. Мурзін, В. Г. Шлайфер. – Запоріжжя : [б. в.], 2010. – 28 с. : фото.

Роль юристів та правоохоронців у збереженні культурно-історичної спадщини : навч.-метод. посібник / В. К. Антошкіна, В. Ю. Мурзін ; Запоріз. юрид. ін-т Дніпропетров. держ. ун-ту ВС України, Бердян. ун-т менеджементу і бізнесу. – Донецьк : Юго-Восток, 2007. – 132 с.

 

Публікації у фахових виданнях

 

 

Про порушення закону України "Про охорону археологічної спадщини" на території Бердянського району / В. Ю. Мурзін, В. А. Папанова // Право та державне управління. – 2012. – № 1. – С. 5-8.

История оружия : альманах. № 5-6 / 2012 / науч.-производ.-коммерч. ООО "Диана-92", Музей истории оружия ; [гл. ред. Шлайфер В. Г.]. – Запорожье : [Привоз Принт], 2012. – 160 с. : ил., фото. – Из содерж. : Мурзин В. Скифские кинжалы с короткими рукоятями / В. Ю. Мурзин, В. Г. Шлайфер. - С. 20-24.

История оружия : альманах. № 2-3 / 2011 / науч.-производ.-коммерч. ООО "Диана-92", Музей истории оружия ; [гл. ред. Шлайфер В. Г. ; члены редкол. : Алексеев А. Ю. и др.]. – Запорожье : [Роял Принт], 2011. – 128 с. : ил. – Из содерж. : Мурзін В. Іллірійський шолом з Музею історії зброї у м. Запоріжжя / В. Ю. Мурзін, В. Г. Шлайфер. - С. 16-19 ; Два акінаки з Черкаської області / В. Ю. Мурзін, В. Г. Шлайфер. - С. 30-34.

Про збереження культурно-історичних пам'яток у світлі постанов Верховної Ради України / В. Ю. Мурзін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2010. – № 2. – С. 10-15.

Кіммерійська проблема / В. Ю. Мурзін // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / [редкол.: В. І. Воловик (гол. ред.) та ін.] ; Держ. вищ. навч. закл. Запоріз. нац. ун-т Мін-ва освіти і науки України. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 22. – С. 7-10.

Геродот та Д. І. Яворницький : (спроба порівняльного аналізу) / В. Ю. Мурзін // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗНУ ; Запоріз. обл. ін-т післядиплом. пед. освіти. – Запоріжжя : Просвіта, 2008. – Вип. 20. – С. 7-15.

Скіфські сокири-скіпетри з Музею історії зброї у м. Запоріжжі / В. Ю. Мурзін, В. Г. Шлайфер // История оружия : альманах № 1 / 2008 / науч.-производ.-коммерч. о-во с ограничен. ответственностью "Диана-92", Музей истории оружия ; [авт.: Бережинський В. Г. и др.]. – Запорожье, 2008. – С. 45-53.

Населення України у I-му та на початку II-го тисячоліття : навч.-метод. посібник / Л. І. Антошкіна, В. Ю. Мурзін ; ЗЮІ Дніпропетров. держ. ун-ту МВС України, Бердян. ун-т менеджменту і бізнесу. – Донецк : Юго-Восток, 2007. – 52 с. : іл.

Історія та культура давнього населення України та правові норми охорони археологічної спадщини : навч.-метод. посібник / Л. І. Антошкіна, В. Ю. Мурзін ; ЗЮІ Дніпропетров. держ. ун-ту МВС України, Бердян. ін-т підприємництва. – Донецьк : Юго-Восток, 2006. – 96 с. : іл.

Про стан охорони археологічних пам'яток у Запорізькій області / В. Ю. Мурзін // Культурологічний вісник : наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини / ЗОДА ; ЗНУ ; Запоріз.обл. ін-т післядиплом. пед. освіти ; гол. ред. В.І. Воловик. – Запоріжжя : Прем'єр, 2005. – Вип. 15. – С. 5-11.

Вооружение скифов и сарматов : сб. науч. тр. / АН УССР, Ин-т археологии; ред. кол.: Е.В.Черненко (отв.ред) [и др.]. – К. : Наук. думка, 1984. – 158 с. : ил. – (Археология). – Из содерж. : Евдокимов Г. Раннескифское погребение с оружием у с. Новокиевка / Г. Л. Евдокимов, В. Ю. Мурзин.

 

Література про життя та діяльність

 

История оружия : альманах. № 2-3/2011 / науч.-производ.-коммерч. о-во с ограничен. ответственностью "Диана-92", Музей истории оружия ; [гл. ред. Шлайфер В. Г. ; члены редкол. : Алексеев А. Ю. и др.]. – Запорожье : [Роял Принт], 2011. – 128 с. : ил. – Из содерж. : Тощев Г. М. До 60-річчя В`ячеслава Юрійовича Мурзіна. - С. 126-127.

05.09 - 30 років тому (1986) вийшов перший номер багатотиражної газети „Енергія” (ЗАЕС)
06.09 - 60 років (1956) школі-інтернату № 1 (Великий Луг)
08.09 - 80 років (1936) В. І. Воловику, письменнику, завідуючому кафедрою філософії і соціології ЗНУ

(Бичева І. М.)

Жульєв Анатолій Петрович народився 9 вересня 1941 року в м. Антрацит Луганської області.

Тромбоніст, диригент, композитор, аранжувальник, викладач-методист Запорізького музичного училища.

Закінчив Одеську консерваторію в 1973 році по класу тромбона, а 1979 — як диригент (клас доцента В. П. Базилевич)

У 1973-1974 роках служив в Радянській Армії в Одесі військовим диригентом. З 1974 до 1982 року Анатолій Петрович працює викладачем, керівником біг-бенду Кіровоградського музичного училища, духовими оркестрами Кіровоградського національного технічного університету, дослідної станції.

У 1982 році приїжджає до Запоріжжя і працює викладачем, диригентом симфонічного, духового та естрадного оркестрів Запорізького музичного училища, керівником духового оркестру в ДК “Жовтневий” заводу “Дніпроспецсталь”, медичного університету, за сумісництвом — викладач ДМШ № 3.

Приймає активну участь в різних музичних святах. Неодноразово був головою, членом різних журі, головним диригентом таких свят як: “Сурми п'ятирічок”, “зіркового оркестру” з двох тисяч  виконавців (1978-1980 рр.), різних фестивалів “Запорізька райдуга — 84,85”, “Весела Січ” та ін. Він організатор фестивалів духовної музики (1983-1988), поп-рок музики “Хортицькі зірки” (1997-1999).

У 1996, 1998 роках Анатолій Петрович бере участь, як керівник біг-бенда музичного училища, у Міжнародному фестивалі  “Горизонти джазу” у Кіровограді.

А. П. Жульєв бере участь в конкурсах композиторів. Так,  у 2000 році в обласному конкурсі композиторів, де йому присвоєно І місце за музичний твір симфонічну поему“Байда”. З цим твором він брав участь як диригент на Х Всеукраїнському фестивалі майстрів мистецтв у Національному палаці України в Києві у 2001 році. 

З 2002 року Анатолій Петрович — голова Запорізької міської організації композиторів. Також продовжує брати участь у обласних конкурсах композиторів. 2004 рік — І місто за концертну п'єсу “Ятрань”.

А. П. Жульєв має багато нагород - від міського до міжнародного рівнів.

Виховав багато лауреатів (солістів, ансамблів, оркестрів).

Композитор багато працює  як методист. Його роботи систематично друкуються: “О дирижерской практике”, програми “Методики роботи з оркестром”, “Практичні роботи з оркестром”, “Інструментознавство” та ін.

Автор понад 500 інструментовок  , аранжувань для симфонічного, естрадного, духового оркестрів, різних ансамблів.

Має друковані твори, статті в газетах, журналах, кліпи, телефільми, проводить майстер-класи, виступає на радіо і телебаченні.

Його роботи: для симфонічного оркестру- поема “Байда” (1989); для духового оркестру: концертні п'єси “Ятрань” (1997), “Козацькі забави” (2010); концертні варіації “Їхав козак” (2014),  “Ретро-марш”; для хору- “Запорізька сюїта” на українські народні пісні (1991), “Ода”на  слова Т. Новокацької (2008); для джаз-оркестру- п'єси “Експрес-бугі”, “Віражи”, “Джазові вправи (2007 р.) та ін.

Видані його твори і хрестоматії “Блокфлейта” (2008, 2010, 2013), “Тромбон” (2014), п'єси, етюди, обробки народних пісень та ін.

 

Література про життя та діяльність

 

Композиторы Запорожья : информ. справ. / Запорож. гор. отд-ние композиторов ; глав. ред.: Л. В. Жульева. – Запорожье, 2005. – 42 с. : ил. – Из содерж. : Жульев Анатолий Петрович. - С. 8.

Музична школа. - 2014. - № 12, вип. 74. - С. 2.

10.09 - 60 років (1956) тресту "Запоріжметалургмонтаж"
13.09 - 60 років тому (1956) у Запоріжжі почала діяти філія Дніпропетровського металургійного інституту (з 1 січ. 1976 р. – Запоріз. індустр. ін-т ; зараз - ЗДІА)

(Чубенко Л. М.)

Володимир Іванович Прудкий народився 14 вересня 1956 року в м. Запоріжжі. Його мати працювала вчителькою в школі, а батько майстром на заводі. З дитинства Володя любив тварин: часто приносив додому то кішок, то собак та мріяв стати ветеринаром. Проте після школи вступає на факультет біології Дніпропетровського університету, по закінченні якого у 1982 році, працює психологом Дніпропетровській облпсихлікарні.

Переїхавши до Запоріжжя у 1984 році Володимир викладає біологію та хімію у Запорізькому технікумі електронних приладів (з 1991 р. – коледж радіоелектроніки). Саме тут починається захоплення фотографією, коли організувавши факультет природознавства для студентів, він часто вибирається з ними на природу.

В 1989 році в сім’ю Прудких прийшло горе: тяжко захворіла дружина Ірина. Лікування проходило в Австрії, і, щоб заробляти на лікування, Володимир влаштовується до зоопарку м. Інсбрука. На жаль, австрійські лікарі виявилися безсилі перед недугою дружини, і йому довелося виховувати двох синів самому, забувши на деякий час про захоплення фотографією.

Робота приносила Прудкому задоволення та визнання: у 1995 році його нагородили знаком „Відмінник освіти України”. 

Наступного року він, на запрошення директора зоопарку, в якому колись працював, знову відвідує Австрію, і нарешті відводить душу чудовими фотопортретами альпійських тварин. З цього моменту фототворчість Володимира отримує новий поштовх – він захоплюється кольоровою фотографією, успішно опановує пейзажний жанр, проте особливе задоволення йому завжди приносив вдалий кадр птаха чи тварини. 

З 1998 року Володимир працює психологом в центрі реабілітації наркозалежних та займається журналістикою. Його статті, що друкуються в багатьох виданнях, супроводжуються авторськими фотографіями. В 1999 році В. Прудкий стає членом Спілки журналістів України.

В 1999 році Прудкого приймають на роботу до КП ”Паркування”, де він організував міський нічліжний будинок для безпритульних.

Згодом природа стає не лише захопленням, а й професією Володимира: у 2000 році його призначають начальником відділу контролю та регулювання стану та використання біоресурсів, старшим держінспектором Державного управління екології та природних ресурсів України в Запорізькій області. У 2001 році виходить перший календар групи компанії „Рома”, ілюстрований фотографіями Володимира та присвячений історії та природі рідного краю. В подальшому ці календарі в співавторстві з художником І. Князевим та краєзнавцем Ю. Віліновим будуть виходити щорічно. З 2002 року В. І. Прудкий – начальник відділу адміністративно-управлінської роботи та зв’язків з громадськістю. Стає членом Спілки фотохудожників України. Взимку цього ж року проходить стажування в США за темою „Екологія міста”. Робота в сфері екології давала йому можливість подорожувати природними заповідниками країни та поповнювати архів фотографій.

З 2003 року Володимир працює консультантом в Проекті збереження біорізноманіття в Азово-Чорноморському коридорі. Це період постійних відряджень, досліджень цікавих природних об’єктів, нових фотографій. 

7 грудня 2004 року, коли В. І. Прудкий направлявся на роботу до Херсону, під Новою Каховкою трапилася страшна автокатастрофа, яка обірвала це непросте, але насичене та творче життя.

Після смерті Володимира Прудкого син Антон, друзі та колеги організували дві фотовиставки та видали в запорізькому видавництві „Дике Поле” книгу нарисів та фотографій "Земля надежды нашей" (2007).

 

Література про життя та діяльність 

 

Прудкий, В. Земля надежды нашей : [книга-альбом] / В. И. Прудкий. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 336 с. - Из содерж. : Жизнь, посвященная людям, природе и фотографии. - С. 7-8.

Олейник С. Дневник трагически погибшего фотохудожника: сын В. Прудкого издал уникал. фотоальбом отца // Индустр. Запорожье. - 2007. - 4 сент. (№ 130). - С. 6.

Кузьменко Н. Земля надії Володимира Прудкого // Запоріз. правда. - 2007. - 4 верес. (№ 131). - С. 4.

Земля надежды нашей // Суббота плюс. - 2007. - 6 сент. (№ 26). - С. 14.

Олейник С. Репортаж с небес : [о фотовыставке “Запорожжя. Погляд з небес” В. Прудкого] // Индустр. Запорожье. - 2006. - 4 авг. (№ 116). - С. 4.

Дригайло В. Він умів зупинити мить...// Запоріз. правда. - 2006. - 31 січ. (№ 13-14). - С. 8.

Уходя, оставьте свет... // Vita-жизнь. - 2004. - № 10. - С. 41-42.

Дорошенко В. Дерево и огонь : на сороковины со дня гибели фотохудожника В. Прудкого в Запорожье открылась выставка его памяти // Индустр. Запорожье. - 2005. - 21 янв. (№ 14). - С. 7.

Чуприна А. Легко ли быть «папарацци» для зверей : [четвертый год подряд запорож. биолог и фотохудожник В. Прудкий начинает с настенного перекидного календаря, каждый из которых  - это фотовыставка] // МИГ. - 2004. - 19 февр. (№ 8). - С. 30.

Сушко К. В степи под Херсоном, или Только одно мгновение... // Суббота плюс. - 2004. - 16 дек. (№ 51). - С. 9.

Боглевская О. Человек с фоторужьем // Индустр. Запорожье. - 2001. - 10 апр.

Дереза И. Зачем фотографировать удода? // Запороз. Січ. - 1999. - 13 трав.

И пишет, и снимает, и характер изучает : [о фотовыставке животных и птиц нашего региона] // МИГ. - 1998. - № 16. - С. 1.

(Буша Д. О.)

Народився Віктор Важенін 15 вересня 1906 року в с. Лебедянка (зараз - Анжеро-Судженської ради Кемеровської області) в родині шахтаря. Через певний час сім’я оселилася у с. Нова Заїмка Тюменської області. Закінчив сім класів школи, після чого працював на залізниці. У 1928 році Віктор Важенін був  мобілізований  на службу до РСЧА. У 1929 році став комуністом. У 1931 році закінчив Омську піхотну школу імені М. Фрунзе. Пройшов шлях від командира стрілецького та кулеметного взводів до начальника штабу 127-го стрілецького полку 57-ої стрілецької дивізії Забайкальського воєнного округу. 

У 1939 році Віктор Важенін брав участь в боях на Халхін-Голі. На початку 1943 року Важенін закінчив курси «Постріл» і у березні був направлений на фронт, до 79-гвардійської Червонопрапорної стрілецької дивізії. Це була вже увінчана славою дивізія, з якою і пройшов свій бойовий шлях Віктор Важенін.  Так, за успішні дії при штурмі Запоріжжя вона була удостоєна почесного імені Запорізька (14 жовтня 1943 року). У листопаді 1943 - квітні 1944 року дивізія брала участь у звільненні Правобережної України, а за зразкове виконання бойових завдань при звільненні м. Новий Буг та прориві оборони противника на р. Інгулець вона була нагороджена орденом Суворова ІІ ступеня (19 березня 1944 року). В ході Одеської наступальної операції солдати дивізії 10 квітня 1944 року проявили героїзм та бойову майстерність, за що дивізія була нагороджена орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня (20 квітня 1944 року).

Сам Віктор Важенін особливо відзначився під час боїв за Магнушівський плацдарм. 

В червні 1944 року 79-та гвардійська дивізія разом з іншими з’єднаннями армії була перекинута до Білорусії – в район Ковеля, де увійшла до складу 1-го Білоруського фронту. У ході Люблін-Брестської наступальної операції частини дивізії успішно подолали р. Західний Буг, вступили на територію Польщі, у взаємодії з іншими з’єднаннями -8-ю гвардійською та 2-ю танковою армією- звільнили м. Люблін (24 липня). Вміло і рішуче діяли гвардійці під командуванням В. Важеніна при форсування великої річки Вісли в районі Скурча, що в 6 кілометрах на схід Магнушіва. 

1 серпня 1944 року полк Важеніна переправився через Віслу в районі польського села Магнушів, після чого протягом десяти годин вів бій за плацдарм на західному березі річки. Солдатам полку вдалося просунутися на п’ять кілометрів вперед, звільнити кілька населених пунктів і забезпечити тим самим переправу інших підрозділів дивізії. 

За відвагу та бойову майстерність, які проявили солдати і сам Віктор Важенін при форсуванні р. Вісла та утримання Магнушівського плацдарму, десяти воїнам дивізії було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу.

Після шестимісячних боїв дивізія з середини січня 1945 року брала участь у Варшавсько-Познаньської операції, в ході якої форсувала Одер і захопила плацдарм на лівому березі ріки південніше Кюстріна. 

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому мужність та героїзм» гвардії підполковник Віктор Важенін був удостоєний звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 5166.

У Берлінській наступальній операції дивізія подолала опір ворога на Зеєлівських висотах і 23 квітня впритул підійшла до Берліна, який й штурмувала до 2 травня 1945 року. Всі бійці одержали нагороди, а сама дивізія була нагороджена орденом Леніна (28 травня 1945 року). 

Після закінчення війни В. Важенін продовжив службу на посаді командира полка 8-ої гвардійської армії групи радянських окупаційних військ у Німеччині. З 1949 року В. Важенін був старшим радником воєнного міністерства Німецької Демократичної Республіки. У 1953 році полковник В. Важенін був звільнений у запас. Він приїхав до Запоріжжя, де жив і працював до самої своєї смерті 15 вересня 1974 року. 

Полковник Віктор Важенін нагороджений двома орденами Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденами Суворова ІІІ ступеня і Червоної Зірки,  а також низкою медалей, в тому числі й «За відвагу».

В селі Нова Заїмка, на батьківщині героя, створена музейна кімната імені Героя Радянського Союзу Віктора Важеніна. На його честь щорічно проводиться відкритий турнір з гирьового спорту, в якому беруть участь спортсмени півдня Тюменської області (м. Заводоуківськ). 

 

Література про життя та діяльність

 

Важенін Віктор Михайлович // Книга пам'яті України. Переможці. Запорізька область. – [Запоріжжя, 2010]. - Т. 22 (1). – С. 75.

Голдобін, А. І. Герой Радянського Союзу Важенін Віктор Михайлович // Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 222-223.

Вехи большого пути // Подвигом славны твои земляки. - Запорожье, 1962. - С.41-42.

(Нагорна Г. М.)

Валентина Іллівна Баталкіна (Бурлай) народилася 17 вересня 1951 року в м. Запоріжжі, в родині, яка свято шанувала і пишалася своїм родоводом та із покоління в покоління дбайливо передавала козацькі традиції, мову, вбрання, поведінку. Рід її батька простежується з 1624 року, коли козацький ватажок Кіндрат Бурлай здобував Синоп. Під час козацько-польської війни 1648-1657 років він стає гадяцьким полковником, одним із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, і саме йому гетьман довіряє посольську місію до Московської держави.

Батько Валентини – Ілля - мав сімох братів та сестер, але хист до малювання природа надала двом: Іллі (1919–1997) та Олексію (1918-2000). З аматорів обидва доросли про високої професійної майстерності – Ілля Петрович стає художником і топографом, Олексій Петрович – художником, картини якого присвячені будівництву та відбудові Дніпрогесу, освоєнню цілини та нафтових родовищ. У 1948 року Олексій Бурлай був запрошений на викладацьку діяльність до Казані, і саме там він удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв Татарської АРСР, стає лауреатом премії ім. Габдулли Тукая, якого ще при його житті називали “татарським Пушкіним”. У 1970 році Олексій Петрович розказав своїй племінниці сімейне оповідання про цікаве місце в гирлі річки Мокра Московка , яке він чув від матері Валентини – Марії Бурлай (в дівоцтві Хілтманн) і яке в майбутньому стане родинним музеєм в Запоріжжі.

Материнський рід Хілтманнів походить з франконських земель – історичної області на південному сході Німеччині з найвідомішим містом Нюрнберг. Прапрадід Валентини прибув до Запорізького краю у далекому 1760 році для дослідження та вивчення глини, придатної для керамічних виробів. Йому пощастило відкрити велике родовище високоякісної глини в селищі Карантинка, він стає співзасновником цегельного виробництва на запорізьких землях ще до заснування Олександрівської фортеці. Марія з роду Хілтманнів познайомилася з братами Бурлаями в 30-х роках, на будівництві Дніпрогесу, і у 1938 році Ілля та Марія одружуються. Тривалий час Марія Бурлай (1915–1998) дбайливо зберігала як зразок родинну німецьку черепицю особливого призначення – тільки для ратуш, шпиталю та навчальних закладів. 

Спеціальну освіту Валентина здобувала в Запорізькому індустріальному технікумі за спеціальністю «технік-технолог напівпровідникових приладів», двадцять років відпрацювала на підприємстві «Запоріжабразив», а з 1995 року стала займатися власною підприємницькою діяльністю. Зароблені кошти Валентина Іллівна спрямувала на вивчення світової історії кераміки та архітектури та заснування родинного музею-галереї прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлаїв, який розмістився  на глибині п’яти метрів і де збереглися залишки будівель німецьких інженерів.

Відкриттю музею у 2008 році передувала тривала робота з реставрації будівлі та її обладнання, реалізація авторського проекту дизайну екстер'єру та інтер'єру – для комфортних умов проведення культурно-пізнавальних та естетичних заходів. Досвідчені інженери-спеціалісти порівнюють стіни підвалу, де облаштовано музей, із стінами Колізею.

Музейна колекція – унікальна, в експозиції є матеріали, пов’язані з історією та першими забудовами міста Запоріжжя, старовинні карти, черепиця та цеглини, зокрема з заводу Хілтманнів для будівництва фортеці, цеглини з різних історичних споруд міста, наприклад, старої синагоги, численні фотодокументи. Окремі матеріали стосуються художньої творчості Олексія Бурлая – архів, деякі  картини, оригінал етюдника. 

Книга відгуків сповнена вдячними записами художників, науковців, мистецтвознавців, викладачів, студентів, школярів,   журналістів з різних міст України, Німеччини, Австрії, Канади, Росії.

Валентина Іллівна є автором проекту «Музей і школа», відзначений у 2013 році Міжнародною Радою музеїв (ICOM). Його основною метою є збереження культурних та історичних цінностей для художнього виховання молодої генерації.

За результатами наукової роботи, що ведеться в музеї, в 2011 – 2013 рр. зроблено ряд доповідей на всеукраїнських і дві на міжнародних науково- практичних конференціях, видані три книги, дві з них – двомовні: про створення, напрямок діяльності та розвиток родинного музею-галереї. Створено також сайт музею-галереї чотирма мовами – українською, російською, німецькою та англійською (www.museumgallery.org). 

Валентина Іллівна - член Асоціації працівників музеїв технічного профілю, магістр музейної справи та охорони пам’яток історії та культури. Нині вона поглиблює свій професіоналізм – працює над дисертаційним дослідженням за темою «Трансляція культурних цінностей в сучасному музеї. Мистецтво в музеї».

Отже, Валентина Іллівна Баталкіна з роду Бурлаїв-Хілтманнів гідно передає вікову родинну пам’ять, а діяльність створеного нею музею-галереї прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлаїв давно вийшла за межі  власного родоводу, зберігаючи в місті Запоріжжі українську естетичну національно-культурну традицію.

 

Література про життя та діяльність

 

Баталкіна, В. Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. – Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. – 96 с. : іл., фото. – Із змісту : Біографічна довідка автора. - С. 86-88.

Платонов, В. Старое. Новое. Вечное / В. П. Платонов ; Владимир Платонов. – Днепропетровск : Арт-Пресс, 2013. – 368 с. : ил., фото. – Из содерж. : Музей Валентины Баталкиной. - С. 275-286.

20.09 - 25 років (1991) газеті “Токмацький вісник” (орган міськради народних депутатів)
23.09 - 100 років від дня народження О. В. Бодянського (1916-1992), археолога; уродженця с. Петропіль Запорізького району
23.09 - 50 років від дня народження С. В. Ткаченка (1966-1986), старшого сержанта (загинув в Афганістані); уродженця м. Бердянська
24.09 - 90 років від дня народження Б. В. Зозулі (1926-1999), футболіста запорізького футбольного клубу “Металург”, директора, старшого тренера-викладача СДЮШОР “Металург”; уродженця м. Великий Токмак
24.09 - 30 років тому (1986) в м. Енергодар була заснована державна пожежна частина ДСПЧ-26

(Бичева І. М.)

Політика децентралізації надає місцевим громадам унікальний шанс переосмислення своєї ідентичності в сфері геральдики. Герб міста має сакральне значення, виступає оберегом міста і визначає перспективи його розвитку.  На засіданні Запорізької обласної координаційної ради козацтва 2015 року були визначені три пріоритетні ознаки для нового символу міста: наявність булави чи пернача, козацької зброї (шаблі, рушниці), форма щита (прямокутна чи кругла). До робочої групи увійшли художники та знавці козацької минувшини. Серед них – художник Микола Боровик.

Микола Іванович Боровик народився 26 вересня 1941 року в селі Грушівка на Дніпропетровщині. Про Миколу Боровика можна сказати, що це художник, який зробив себе сам. Його життя умовно можна поділити на два періоди.

Перший період, пов'язаний з рідним селом та містом Марганець, —це непростий шлях до живопису. Малюванням він почав цікавитися й займатися з четвертого класу  школи. Після армії працював художником-оформлювачем на підприємстві, а потім пішов працювати слюсарем на шахту міста Марганець. Хотів заробити «гарячий стаж» і якомога швидше піти на пенсію, щоб повністю присвятити себе живопису. Це було основною метою його життя. Думка про живопис ніколи його не полишала. У 1972 році він закінчив Московський народний університет мистецтв за фахом малюнок й живопис. У 1991 році Микола Іванович стає пенсіонером і вже цілком присвячує свій час живопису. 

Найулюбленіший жанр митця – пейзаж. В них він відтворює трепетне сприйняття глибинної суті нашого життя й гармонії природи. Художник витончено вживає кольори, передаючи образи людей, пори року, погодні настрої, природу рідної землі, тварин , птахів. На багатьох картинах Микола Боровик зображує сонце, навіть коли його не видно, воно пробивається золотавими, жовтими, рожево-червоними, помаранчевими, бурштиновими  кольорами. Особливо підсилюється цей ефект, якщо  увімкнути світло: природа в картинах оживає, випромінюючи джерельну свіжість, аромати польових трав і квітів, подих весняного вітру, шум хвиль Славути. У багатьох картинах відчувається тяжіння до землі, де митець народився, земля, що дає йому наснагу. Він і нині тримає зв’язок зі своєю малою батьківщиною – рідним селом на Томаківщині («Вулиця в селі Грушівка»).

Працює Микола Іванович і в історичному жанрі, адже багато значущих подій відбулося в рідному краї. Так, це картини «Село Грушівка. Зимівник кошового отамана Сірка», «Річка Грушівка, по якій у 1860 році козаки на чайках доправляли тіло кошового отамана Сірка на Чортомлицьку Січ», «Острів Томаківка, де в 1593 році вперше в історії козацтва була заснована Буцько-Томаківська Січ».

Не обходить осторонь художник Боровик й найскладніший жанр – портрет. Портретів у нього чотири. Проте в них митець прагне осягнути глибину людської душі, її світовідчуття, простір і час, змальовуючи правдиві риси характеру й схожості. В образах козаків, які є героями його полотен, художник підкреслює їхню звитягу, сміливість, розум.

Натюрморти у Миколи Івановича – красиві, привертають увагу багатством обраних кольорів, деякі спонукають до роздумів. У них домінують традиційні яскраві сонячні овочі й фрукти, що щедро родять на Томаківській землі, - яблука, груші, виноград, гарбузи, перець, качани кукурудзи, колоски жита й пшениці, символ України червона калина.

Митець уміло поєднує їх із українським керамічним посудом, предметами побуту з історичного минулого нашого народу, українським рушником. Надзвичайно красиві у натюрмортах квіти – троянди, бузок, маки, маленькі квіти соняшнику, польові. Вони естетично досконалі. Хочеться навіть торкнутися й вдихнути їхній аромат. Перша персональна виставка художника  відбулася в Марганці (Дніпропетровська область) у 2002 році.

Другий період життя Миколи Івановича пов'язаний із Запоріжжям, до якого він переїхав на постійне проживання у 2003 році. Він продовжує розробляти свою улюблену тему козацтва. Додаються запорізькі краєвиди, Дніпровські кручі, чайки на Дніпрі, урбаністичні пейзажі  «Запоріжжя вечірнє» й «Зима в Запоріжжі».

Микола Іванович постійно прагне до досконалості у своїх творах. Із 2006 року він – постійний учасник мистецького пленеру « Хортиця крізь віки» - 2006-2009 роки, 2011 рік.

На пленер приїздять досвідчені митці зі всієї України й з-за кордону. Митець наполегливо вчиться у досвідчених метрів, черпає позитивний досвід. У колекції пленеру є його твори – «Хортиця вранці», «Тривога»(2006), «Козацька варта», «Острів Хортиця» (2007), «Козаки в степу», «Савур-Могила»(2008), «Повернення на Січ» (2009), «Острів Байда», «Старий Дніпро» (2011).

У 2011 році відбулася в Запоріжжі друга персональна виставка митця, присвячена 70-річчю з дня народження художника. 

У 2013 році Національна Спілка художників України презентувало свою виставку «Різдво», в якій брали участь 40 художників, представлено 80 картин. Крім різдвяних мотивів, на виставці були представлені роботи запорізьких художників, які створюють святковий настрій поза сезону. Тут і картини в техніці клапотя, інсталяції з дерева, керамічні скульптури, картина маслом про зиму в Запоріжжі. Чотири художника з Запорізького краю, в тому числі й Микола Боровик, підтвердили своє членство в Національній Спілці художників України.

Микола Іванович дуже скромна людина, ніколи не називав себе «метром», він щодня бере пензля в руки, прислухається до думки любителів мистецтва, досвідчених майстрів щодо своїх творів і працює. Він живе й показує, як треба творити, віддає всього себе роботі. Картини митця життєстверджуючі, підтримують нас у щоденному житті, створюють позитивний емоційний настрій.

У жовтні 2013 року, в рамках акції «Ветерани – для ветеранів», для пацієнтів  шпитального відділення Запорізької обласної клінічної лікарні художники Микола Боровик, Павло Добрів, Олег Бурбовський подарували власні картини, які зараз прикрашають стіни відділення. 

У 2014 році запорізькі художники організували виставку картин - краєвидів Запоріжжя, з тихими вуличками, затишними двориками, особливостями архітектури. В експозиції взяли участь 25 авторів, які представили 70 творів. Микола Іванович Боровик відібрав для виставки 4 картини: запорізький Дніпрогес, нічний Київ, Празький град й дерев’яна церква 17 століття, що знаходиться в селі Данилове Закарпатської області. Остання робота для автора – найулюбленіша, тому що найскладніша: архітектурні особливості церкви, що стоїть на горі, передати доволі складно, при неточності в зображенні храму втрачається вся його архітектурна цінність. 

Микола Іванович не без підстав вважає, що наше життя – це те, що ми думаємо про нього. І щоб воно було щасливим, кожен день ми повинні робити добрі справи. «Добре діло, - сказав один мудрець, - це те, що викликає посмішку радості на обличчі іншої людини». Добріє світ, народжений в любові, і в цьому добрі є творча частка запорізького художника Миколи Івановича Боровика. 

 

Література про життя та діяльність

 

Міжнародний пленер "Хортиця крізь віки 2011". IX : [худож. каталог] / Запоріз. орг. Нац. спілки художників України ; [ред.: І. Гресик ; фото: Б. Дворний]. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2011. – 84 с. : іл. – Із змісту : Боровик Микола. - С. 20-21.

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки-2008" Шостий : [каталог] / Запоріз. організація Нац. спілки художників України ; ред. І. Гресик ; фото Б. Дворний. – Запоріжжя : [Привоз Принт, 2008]. – 80с. : іл. – Із змісту : Боровик М. І. - С. 18-19..

Всеукраїнський мистецький пленер - виставка "Хортиця крізь віки"Четвертий' 2006 : каталог / ред.І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2006. – 72 с. : іл. – “Із змісту : Боровик Микола Іванович. - С. 10-11.

Антоненко А. Кольори, змішані з світла, сонця і повітря / Анатолій Антоненко // Хортиця. - 2012. - № 1. - С. 61-62.

Середа В. Козацькою стежкою до сонячної мрії / Віра Середа // Запоріз. правда. - 2011. - 6 груд. (№ 182). - С. 4.

29.09 - 45 років (1971) від дня заснування Запорізького художнього музея

(Пішванова Т. Г.)

Якщо вам доведеться побувати в Києві в українському Будинку літераторів або в приміщеннях Харківської та Донецької письменницьких організацій, ви неодмінно звернете увагу на одне й те ж саме прізвище, викарбуване золотими літерами на пам’ятній мармуровій дошці: Семенов Дем’ян Захарович (1906-1944).

Народився майбутній письменник 30 вересня 1906 року в селі Мішневе Суворівського району Тульської області (до 1929 року це був Лихвинський повіт Калузької губернії). Село Мішневе було знамените своєю церквою, побудованою у 1822 році на кошти прихожан,  – з камінною дзвіницею, невеличкою трапезною та огорожею, сама будівля храму  з пілястровими портиками та три частинною апсидою була увінчана світловим барабаном під куполом та мініатюрною главою. Жилося бідно, хоча батько й працював на підприємстві, та від важкої праці він помер молодим. Бідували з матір’ю, переживаючи непрості та лихі години вітчизняної історії: першу світову війну, революційні події, громадянську війну. У 1919 році громадянські війна докотилася до рідних місць і болюче торкнулася долі хлопця: біла гвардія стояла вже під Москвою, і денікінці розстріляли матір Дем’яна. 

Тринадцятирічний хлопець залишився круглим сиротою, його забрали до себе бійці кавалерійського полку 42-ї дивізії, які звільняли захоплені землі від білої армії Май-Маєвського, вперто притискаючи  їх до Азовського моря. Хлопець доглядав за кіньми для кулеметних тачанок. 4 січня 1920 року червона кіннота звільнила Маріуполь від білогвардійців. Тоді ж Дем’ян вперше побачив море, яке припало йому до душі. 

Багато разів Дем’ян брав участь в шабельних боях, іноді в самому пеклі бою, поки демобілізувався з рядів Червоної Армії у 1923 році. Повернувся до Маріуполя, його як неповнолітнього відправили до дитячого будинку.  Закінчивши трудову школу при заводі «Провіданс» (з 1924 року завод став називатися завод імені Ілліча), став працювати трубопрокатником. Дем’ян брав активну участь у комсомольській роботі, яка прищепила йому смак до літератури. Він став одним з перших членів літературного об’єднання «Дзвони Азова», яке було засновано у березні 1923 року і в якому брали участь інтелігенція, працівники та службовці металургійних заводів та інших підприємств. Свій творчий шлях в цьому літературному об`єднанні розпочали видатний режисер Л.Д. Луков, постановник художніх фільмів «Велике життя», «Два бійці» та інших, професійний журналіст, в подальшому працівник редакції журналу «Зміна» Ю. Мєсяцев, Дем’ян Семенов, який стане письменником, журналістом, сценаристом. 

Дем’ян активно друкується. Саме газета «Кочегарка» відкрила шлях поетам та прозаїкам-початківцям з робочого середовища, в тому числі й Д. Семенову. При цій газеті як додаток з 1923 року виходить журнал «Забой» на чолі з В. Валем, М. Слонімським, О. Селиванівським, а 1924 року навколо журналу літератори організували Спілку пролетарських письменників Донбасу. 

Через деякий час Дем’ян Семенов перейшов працювати до газети «Наша правда» (зараз – «Приазовский рабочий»).

Коли утворилася всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), Дем’ян Семенов став членом її секретаріату. ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах, пропагував єдиний літературний стиль – пролетарський конструктивний реалізм, випускав два органи – щомісячник «Гарт» і двотижневу «Літературну газету». Створення ВУСПП викликало новий потік полемічних творів. Полеміка звузилася виключно до мистецької проблематики. Питання про місце і роль української культури в загальноєвропейському контексті, відносини України та Росії стали забороненими. Підтримуючи лінію ЦК КП(б)У, ВУСПП зайняла вкрай непримиренну позицію щодо так званих буржуазно-націоналістичних тенденцій в літературі та до письменників, які не досить чітко з точку зору вусппівців визначили свою класову позицію, практикувала адміністрування, групівщину, «наліплюванням ярликів». Організація була ліквідована 23 квітня 1932 року, згідно з постановою ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Більшість членів ВУСПП, які стояли на соціалістичних позиціях, було прийнято до Спілки радянських письменників. 

У 1930 році в Україні було ліквідовано окружну ланку адміністративно-територіального поділу і проведено укрупнення ряду районів. Бердянськ, який до цього входив до складу Маріупольської округи, став одним з таких районів. Якщо до цього Бердянщину обслуговувала маріупольська окружна газета «Приазовский пролетариат», то тепер, у зв’язку з утворенням Бердянського району, почала виходити районна газета «Більшовицька зірка», перший номер якої вийшов 28 вересня 1930 року (зараз це газета «Південна зоря»).

На початку 30-х років Дем’ян Семенов переїхав до Бердянська, де став організатором та першим редактором багатотиражки «Металіст-ударник» Первомайського заводу. Газета, перший номер якої вийшов у січні 1931 року, стала органом партійної, профспілкової та комсомольської організацій заводу. Неодноразово виконував обов’язки редактора районної газети «Більшовицька зірка», яка у 1936 році мала тираж 8 тис. примірників. Вже 7 листопада 1931 року у святковому номері до 14-ї річниці Жовтневої революції була опублікована літературна сторінка «Пролетарську літературу - на службу соціалістичному будівництву». Ця сторінка складалась з творів самих активних членів літературної групи, яка в майбутньому  візьме назву «Парус». За споминами Андрія Ярошенка, колишнього літгуртківця, перше засідання бердянського літературного об’єднання відбулося у січні 1932 року.  Його очолив Дем’ян Семенов: на той час він вже мав публікації в журналі «Забой», у виданнях Харкова та Ленінграда ( Дем’ян писав російською мовою), вже стала відомою його збірка повістей про робітників «Виклик зроблено», працював над романом про шахтарів Донбасу «Пласти у вогні». Роман вийшов у 1934 році. В цьому ж році Дем’ян Семенов переїхав до Харкова, коли місто позбулося статусу столиці. 

Він продовжує працювати над великими творами: «Боротьба продовжується» (1935), «Гнів народу» (1941). 

Дуже вдалим для Дем’яна Захаровича Семенова стає 1939 рік. Коли Луків вирішив знімати кінострічку «Велике життя», то запросив свого земляка, якого знав по об’єднанню «Дзвони Азова», в творчу групу з підготовки сценарію. Тоді ж Дем’ян й запропонував Лукову написати для стрічки пісню. Це стала пісня «Спят курганы темные» - неофіційний гімн шахтарського Донбасу. Пізніше Д. Семенов брав участь у написанні сценарію для кінострічки «Донецькі шахтарі» режисера Лукова. Він є також автором власного сценарію, побудованого на реальних фактах, - «Ювілей сільського лікаря». В центральному архіві-музеї літератури й мистецтва України зберігається лібрето літературного сценарію «Чуття обов’язку». 

У передвоєнні роки Д. З. Семенов очолював деякий час Донецьку обласну письменницьку організацію, недовго був директором Київської кіностудії. Двічі Д. Семенова нагороджували Сталінською премією, він мав орден Леніна. 

Коли розпочалася радянсько-німецька війна (1941-1945), Дем’ян Захарович Семенов пішов добровольцем і став військовим кореспондентом. Іноді брав участь у боях як рядовий солдат. Так, 12 березня 1944 року головний редактор дивізійної газети старший лейтенант Семенов приїхав робити репортаж неподалік села Снігурівка Миколаївської області. В цей час німецька танкова колона, яка вирвалася з оточення, йшла тилом наших військ. На її шляху опинився армійський шпиталь. Два танки почали обстрілювати намети з пораненими, загинуло 57 бійців. Дем’ян підібрався до німецького танка й підсунув під нього гранату, пожертвувавши своїм життям для спасіння сотень інших життів. Німці покинули підбиту машину й відійшли. В середині 70-х років Донецька й Миколаївська письменницькі організації виступали з ініціативою присвоєння звання Героя Радянського Союзу Дем’яну Захаровичу Семенову, яку вище керівництво не підтримало.

Епізод загибелі старшого лейтенанта Д. Семенова описав донецький письменник Вадим Пеунов у книзі «Солдати слави» (2003).

Похований Д.З. Семенов у братській могилі (129 солдат) в с. Снігурівка Миколаївської області. 

 

Література про життя та діяльність

 

Паруса вдохновения : антология произведений бердян. литераторов : в 2-х т. Т. 1 / Централ. лит.-творч. обществ. орг-ция "Бердянск литературный" ; [лит. ред. Р. Чабан, Л. Тесленко]. – Мелитополь : ИД МГТ, 2013. – 332 с. –  Из содерж. : Семёнов Демьян Захарович : [биография]. - С. 7 ; Ярошенко А. Він жив і працював у Бердянську : (спогади про Семенова Д. З.) / Андрій Ярошенко. - С. 8-9 ; Семенов Д. Після інституту : (уривок з повісті «Виклик зроблено») / Дем'ян Семенов. - С. 10.

Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. Т. 2 : М - Р / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – 824 с. : ил. – Из содерж. : Семеновский В. “Парус” : [лит. об-ние при ред. Бердян. горрайон. газеты “Південна зоря” ; в т. ч. о Д. З. Семёнове] / В. М. Семеновский, Р. П. Чабан. - С. 400-404.

Яруцкий, Л. С войны не вернулся : [о писателе Д. З. Семенове] // Приазов. рабочий. – 1971. – 27 июня (№ 125). – С. 4. – (Лит. биография города).

Цього місяця виповнюється:
70 років (1946) від дня заснування бібліотеки-філіала ім. В. Лісняка (м. Запоріжжя)